ОУН як аномалія: складна історія українського націоналізму XX століття

Український націоналізм: багатоплановість замість однозначності

Однією з найбільш спотворюваних сторінок новітньої історії України вважається період міжвоєння та Другої світової війни, коли питання про український націоналізм набув гостроти, але й дуже часто підлягав неправильним інтерпретаціям. Річ у тому, що під терміном «білий націоналізм» часто розуміють лише одну організацію та один період, тоді як насправді це явище мало значно ширший і дифузнніший характер. Правильне розуміння цього питання критично важливе для переосмислення всієї історії України та її місця в європейському контексті.

Три окремих течії національно-визвольного руху

Історичні дослідження переконливо демонструють, що національно-визвольний рух України охоплював принаймні три окремі та самостійні течії, кожна з яких мала власну ідеологічну базу, авторів та політичний горизонт:

• Національна демократія — демократична течія, спрямована на мовні та культурні права українців;
• Інтегральний націоналізм — крайньоправа позиція, яка панувала в міжвоєнний період, особливо в 30-40-х роках;
• Донцовізм — окрема ідеологічна течія з власною философією й прихильниками.

Кожна з цих течій розвивалася в своєму темпі, мала різних лідерів і послідовників. Звести їх до однієї формули означало б исказити історичну реальність та позбавити українців можливості глибокого розуміння власного минулого.

XIX століття: держава як позитивний національний проект

Крайнє важливо розрізняти національне пробудження XIX сторіччя від подій XX століття. У вісімнадцятому сторіччі перед українцями та іншими народами Центральної та Східної Європи постала глобальна мета — творення національної держави. Це не був агресивний, а скоріше визвольний рух, спричинений пригніченням під владою Російської та Австро-Угорської імперій.

«Майже всі вважають національні рухи XIX століття позитивним явищем. Це йде від 1848 року, «Весни народів», коли повстали народи Центральної Європи проти імперій за свою мову та самовизначення».

Україна також прагнула побудувати власну державу у цей період. Проте на Західній Європі та Північній Америці термін «націоналізм» часто сприймається негативно через асоціації з німецьким та італійським фашизмом часів Другої світової. Однак це не означає, що всі національні рухи були фашистськими — шотландський, валлійський, ірландський та квебекський націоналізм демонструють альтернативні вектори розвитку.

ОУН: коротка аномалія, а не норма розвитку

Найбільш суперечливим та спотвореним в історіографії залишається період 30-40-х років XX сторіччя, коли ОУН набула радикальних форм. Це був короткий період, коли крайні праві погляди домінували в частині українського національного середовища. Проте й навіть це міжвоєнне покоління згодом змінило свої позиції:

• 1938 рік — перший розкол ОУН;
• 1943 рік — зміна ідеології на антиколоніальну та антиімперську програму;
• Подальший період — розколи в еміграції та поворот до демократичних позицій.

Більшість інтелігенції, яка вийшла з ОУН (б) та створила ОУН (з), повернулася до засад демократичного національно-визвольного руху, яких дотримувалися до революції 1917 року.

Галичина у 1920-1930-х: складні відносини з Польщею

Для розуміння контексту розвитку радикальних течій варто звернути увагу на ситуацію у Галичині. Українці у цьому регіоні були невдоволені умовами під польським управлінням:

1. Антанта обіцяла українцям автономію у 1921-1923 роках;
2. Польща отримала адміністрацію над Галичиною за умови надання широкої автономії;
3. Польські влади порушили цю умову, розпочавши політику полонізації;
4. Після смерті маршала Піллсудського та приходу до влади ендеків почалася інтенсивна «пацифікація».

Однак варто зауважити, що демократичні рухи залишалися більш впливовими. УНДО (Українське національно-демократичне об'єднання) була парламентською партією з набагато більшою підтримкою серед населення, ніж радикальна ОУН, яка налічувала лише близько дев'яти тисяч прихильників, переважно молоді.

Темні сторони діяльності ОУН у 30-40-х роках

Історики не можуть оминути серйозні вчинки, які скомпрометували організацію навіть серед українського населення:

• Вбивство понад 63 людей, половина з них — українці, які не підпорядковувалися ОУН;
• Насильницькі дії проти редакторів та інтелектуалів, які мали інші погляди;
• Напади на єврейські установи;
• Спроба етнічної чистки на Волині у 1943 році;
• Критика навіть від церкви, зокрема від Андрея Шептицького.

Ці дії відвертали потенційних прихильників і викликали опір серед населення. Парадоксально, але саме радикалізм ОУН часто лякав людей, які в іншому випадку могли б підтримати ідею незалежности України.

Еміграція та розділення: від вождизму до демократії

Критично важливо знати, що більшість української інтелігенції в еміграції негативно ставилася до ОУН(б). На Заході виникла організована альтернатива — ОУН(з) та інші політичні рухи, які керувалися принципами демократії та соціал-демократії.

«Діаспора на загал негативно ставилася до ОУН(б), вона вважали її фактично політичною сектою, яка намагалася керувати всім, але не мала взагалі переконливих позицій».

ОУН(з) видавала журнал «Сучасність», який проіснував 50 років і був найкращим журналом в українській еміграції. Видавництво «Пролог» висвітлювало роботи дисидентів 1960-70-х років та поширювало справжні демократичні ідеї. Ця організація наслідувала політику польського еміграційного часопису «Культура», спрямовану на примирення народів, визнання існуючих кордонів і боротьбу за парламентську демократію.

Радянський період:误неправильна характеристика

У Радянському Союзі український національізм системно маркували як «буржуазний» або «зоологічний», що було цілковитою неправдою. Дисиденти 1960-70-х років, які боролися за права українців, за мову та культуру, часто закликалися до Гельсінських угод та до демократичних принципів.

Цим дисидентам замість признання вказували на те, що вони — «буржуазні націоналісти». Проте такі мислителі, як Іван Дзюба, будували свою критику Союзу на цитатах самого Леніна, Маркса та Енгельса, показуючи, що СРСР порушує власні закони й принципи. Це був марксистський аналіз, а не «буржуазний» опір.

Історія як учитель: уроки для сучасної України

У контексті сучасної дійсності розуміння складностей минулого стає особливо актуальним. Україна потребує:

1. Об'єднання всіх громадян навколо спільної мети боротьби за незалежність;
2. Глибокого аналізу历史 замість оперування простими лозунгами;
3. Вивчення помилок та удачних стратегій минулих поколінь;
4. Розуміння діаспори та її внеску в розвиток української думки;
5. Критичного переосмислення мітів про єдність та однорідність національного руху.

Міф про те, що одна партія представляла весь український націоналізм як всередину України, так і в еміграції, заважає історичному розумінню й створює перешкоди для об'єктивного аналізу.

Праве та ліве у сучасному світі

Цікаво, що на західних теренах спостерігається відродження лівих та соціал-демократичних настроїв. Це свідчить про те, що світ шукає баланс між індивідуальною свободою та соціальною справедливістю. Люди бажають демократії, яка не тільки дає право голосу раз на чотири роки, але й забезпечує справедливий розподіл багатства та впливу у суспільстві.

Навіть у контексті сучасного розквіту крайніх правих рухів в різних частинах світу варто звертати увагу на те, що більшість населення розуміє ризики та активно протидіє екстремізму. Демократія залишається жива через те, що люди можуть помилятися, але й мають здатність виправляти ці помилки.

Висновок: складність замість спрощення

Історія України в XX столітті — це не черговий розділ про героїзм або трагедію, а складна мозаїка різних течій, конфліктів та пошуків. ОУН була важливою, але коротковічною аномалією в довгій історії національно-визвольного руху. Розуміння цього допомагає современной Україні уникнути помилок минулого і побудувати справді демократичне майбутнє, грунтоване на глибокому аналізі, а не на мітопоетичних конструкціях.

Для того щоб боротися з маніпуляціями (як російськими, так і польськими), потрібна точна історична свідомість. Це також вимагає знання про те, що українці думали й робили в еміграції, які ідеї домінували у вільному світі, і як українська інтелігенція шукала шляхи до демократії та миру. Саме такий комплексний підхід озброюватиме суспільство інструментами для критичного мислення й резистентності до пропаганди.